Один з найпомітніших суспільних феноменів воєнних років — вибух горизонтальної солідарності. Там, де раніше люди майже не знали сусідів, сьогодні працюють ініціативні групи, чат-спільноти, волонтерські осередки, «сусідські варти».
Міський голова Дрогобича Тарас Кучма так описує зміни:
«Якщо раніше люди чекали, що всі проблеми вирішить “міськрада”, то зараз усе частіше приходять із готовими планами: ми самі готові зробити, дайте лише доступ до простору та трохи ресурсів».
У дворах організовують чергування під час тривалих відключень світла, спільні кухні, де готують для літніх сусідів, дитячі куточки в укриттях. На рівні міст і громад запускають програми «сусідської опіки» — коли одна сім’я бере шефство над самотньою людиною або родиною переселенців.
Соціолог і публічний інтелектуал Володимир Єрмоленко відзначає:
«Україна показує дивовижний приклад суспільства, яке не чекає вказівок зверху. Ми бачимо не атомізованих індивідів, а мережу людей, які утримують одне одного від падіння».
Такі локальні ініціативи часто стають основою для більших проєктів: громадських просторів, молодіжних центрів, центрів реабілітації, освітніх хабів. Мешканці, які раніше не брали участі у громадському житті, пробують себе в ролі координаторів, фасилітаторів, лідерів.
Наслідок цієї самоорганізації може стати одним із найважливіших «дивідендів» війни: суспільство, яке навчилося діяти разом без наказів, набагато стійкіше до будь-яких майбутніх криз — економічних, політичних чи безпекових.
